Читати книгу - "Жити — пити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мабуть, справа тут була не в квартирах і не в будинках, а у відчутті пов'язаності з тими стінами, у яких живеш. Так, ніби з часом відбувалися певні взаємопроникнення живого і неживого. Іноді Юстині здавалося, що якби її батько жив не в потворній бетонній висотці на околиці міста, а у старому будинку середмістя, він подолав би свою залежність від алкоголю і не помер би так рано. Таке відчуття посилювалося в ній у сонячні й привітні ранки, коли вона, вийшовши з темного під'їзду, раптом ніби вперше зауважувала, що будинки на вулиці розташовані не просто так, а в ретельно продуманому порядку, що вулиця створює перспективу, і залежно від освітлення ця перспектива щоразу інша, тож роздивлятися її можна безкінечно, ніби відблиски полум'я у багатті, яке заворожує і не відпускає якоюсь схожою загадковою непостійністю. Ніби візерунки у калейдоскопі, де кольорові скельця примудряються скластися у невичерпно мінливий орнамент. І у такі моменти їй і самій хотілося випростатися, подивитися на себе збоку, вдягнутися якось ретельніше, старанніше зачесатися, подумати про щось не надто дріб'язкове і буденне. І це відчуття не минало роками, коли вона жила у середмісті і, здавалося б, мала б звикнути і збайдужіти до архітектурних красот. Навпаки, у ній щоразу болючіше озивалися усі прояви дисгармонійності, на які вона тепер звертала увагу значно частіше, ніж колись. Усі потворні новозамінені вікна, поспіхом вставлені недопасовані двері, токсичні кольори різноманітних дашків і перегородок із пластику на старих балконах, надщерблена бруківка, порослий мохом кривий асфальт чи безсоромно роззявлені брудні пащі смітників. Звикання до гармонії не посилювало збайдужіння, а навпаки, розвивало у ній нову, не знану раніше чутливість, що її позбавлені діти, які виросли серед хворобливо спотвореної естетики радянської забудови.
Альона була перукаркою. Колись працювала в найдорожчих салонах міста, куди до неї ходили вірні клієнтки і мігрували разом з нею із салону до салону. Альона вміла змоделювати в уяві майбутню зачіску краще, ніж будь-яка комп'ютерна програма, при цьому враховувала специфіку волосся кожної клієнтки і була наділена даром словесного переконання, що іноді ставало їй у пригоді навіть більше, ніж суто перукарські вміння. Кілька останніх років Альона частково працювала вдома. У неї прогресував варикоз, і вона не могла довго стояти. У салоні не завжди була можливість лягти на півгодини. А вдома було незручно обслуговувати найвибагливіших клієнток, для зачісок яких їй були необхідні ультрасучасні пристосування з вибілювання, висушування, накручування, випростування, нарощування та інших процедур, які мали залишити по собі такий ефект, ніби самі ці процедури ніхто і ніколи не проводив, а волосся набуло актуального вигляду самостійно та суто натуральним шляхом. Іноді Юстині здавалося, що вона позбавлена якогось важливого жіночого гена, коли, слухаючи чергову розмову про відсоток блондування, вона навіть максимально зосередившись, не здатна була вловити різницю між ефектами «до» і «після», тоді як кількість затрачених на ефект «після» зусиль, часу і грошей, вражав астрономічністю. Сама вона, як, зрештою, і Альона, завжди стриглася коротко та прагнула витрачати на зачіску якомога менше часу й зусиль.
Юстина була масажисткою, точніше, зараз вона вже була співвласницею одного з масажних салонів на центральній вулиці міста. Вони з товаришкою багато років орендували це приміщення, власницею якого була старенька бабуся, а після смерті бабусі, якою останні кілька років опікувалися, викупили квартиру в родичів. Окрім них із товаришкою, в салоні працювала дівчина з Таїланду, яка невідомо як опинилася в Україні і, прийшовши до них, ламаною англійською запропонувала свої послуги. Відтоді минуло уже років п'ять, але дівчина так і не вивчила жодного слова українською чи російською, задовольняючись мовою жестів і тою ж таки ламаною англійською. Вона виявилася хорошою масажисткою, і попит на тайський масаж у них був постійним, але приходили і клієнти, яким більше допомагав традиційний масаж у виконанні Юстини чи її товаришки.
– Заходь відразу до мене, я вже приготувала вечерю, – сказала Альона.
Юстина мовчки кивнула, переодягнулася в домашній одяг, помила руки, витягла з торби пляшку мартіні й пішла до Альони.
Їхні вечори проходили за налагодженою схемою – по черзі готували вечерю і так само по черзі купували пляшку. Повечерявши, сідали дивитися фільм або серіал. За серіал випивали пляшку вина, за фільм – дві. Пива випивали по дві пляшки, маленької мартіні вистачало на серіал, але на фільм уже треба було велику, і від цього вони вже справді п'яніли. Таким чином вибір фільмів та серіалів часто зумовлювався тим, чи можуть вони собі дозволити завтра вранці бути не в формі, тобто вибором типу і кількості алкоголю.
Цей ритуал зародився у них кілька років тому, коли Альона зробила операцію і їй видалили лазером варикозні розширення вен на одній нозі. Операція чомусь дала неочікувані ускладнення і замість покращення почалося запалення. Нога Альони дуже сильно боліла, і вона кілька тижнів не могла вийти з дому, бо через сильну ожеледицю це не завжди завершувалося без травм навіть для людей зі здоровими ногами. Тоді Альона вперше постукала до Юстини і попросила сходити в магазин. Потім розговорилися і Юстина покликала Альону на вечерю. Далі здружилися і почали проводити разом п'ятничні вечори. За пляшкою і телепереглядом. Потім Юстина пішла від свого тодішнього бойфренда й, аби швидше відновити душевну рівновагу, почала частіше зустрічатися з сусідкою. Далі, окрім п'ятничних посиденьок, стали регулярними і суботні, а останнім часом подруги вже проводили разом майже кожен вечір.
– Мартіні? Ти впевнена? – здивовано запитала Альона. У новорічну ніч вони випили на двох велику пляшку мартіні і дві пляшки шампанського, що було явно забагато, і спогад про це ще каламутно похитувався десь на дні шлунка, ніби ряска на поверхні озера.
– Знаєш, я вирішила, що ми потроху втрачаємо контроль над випивкою, – дивлячись в очі подрузі, сказала Юстина.
– Та припини, перебрали трохи в новорічну ніч, у кого це інакше проходить? – засміялася Альона, але сміх її прозвучав якось напружено.
– Кажуть, перша стадія одужання – це визнати, що маєш проблему з алкоголем, – не здавалася Юстина. – Не знаю, як ти, а я відчуваю, що таки маю проблему. І не хочу, аби вона ставала більшою.
– Слухай, не перебільшуй. Я
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жити — пити», після закриття браузера.